Моє захоплення - поезія

Між тобою і мною мереж кількасот кілометрів…
І не вистачить літа твого, щоб зігріть мою весну.
Я на себе натягую –надцять бавовняних светрів.
І хворію на холод і втому, душевну й тілесну.

***

Розквітають квіти. Ходять небом хмари.
У повітрі шелестить нова весна!
Перекатами шумлять собі отави
в унісон з душею, що давно пісна...


***
Літо висушило, осінь розмочила,
а зима палац льодовий возвела́.
І, здається, що боротися несила -
в гострий кут ця безнадія завела.

Довго мучала чи довго не пускала,
та від березня сховати не вдалось!
І воскресла та душа, що довго спала,
на всі крила як у морі альбатрос!

Ви впіймайте, хто! Наважтеся! Не вийде!
Буду диким птахом, диким дикарем!
Я нікого не впущу й ніхто не прийде.
До таких чужих ніхто давно не йде...

Безнадійно обумовлена хвороба́!

Безнадійне завтра, рік, усе життя!
Відлюбила, відболіла! Поборола
тільки страх. Тепер чимдуж серцебиття...

Тут у морі я веду собі розмову
з безглибинним небом, краєм без країв.
Бультиха́ю часом душу свою кволу
й підлітаю навесні до берегів...

Автор: Снежана Белая

***

Чекай мене, як птах чекає волі,
у клітці буднів, місяців, років,
коли втомились слухати тополі,
далекий плач весняних берегів.

Зів'ють лелеки гнізда коло хати,
ти їм, кохана, вдячно поклонись;
я кваплюсь тобі серцем розказати,
поки слова не стали ще чиймись;

Ковтали біль ми разом зі сльозами,
і прикрий смуток в душу підійма,
ми часто обпікалися словами,
та правду в них ховали жартома.

Чекай мене, поки дорога світла,
і згадуй ці слова, що не чужі,
чим менше слів лунає у повітря,
тим більша їхня вартість для душі

Автор: Никита